Вступ
Ключові тези
Історична довідка «Звитяжні перемоги Українського війська»
Рекомендовані форми і методи організації навчання до Дня ЗСУ
Додаток 1. Структура Збройних Сил України
Додатки 2–4. Практичні кейси щодо меморіалізації Героїв і Героїнь Війни
за Незалежність та борців за незалежність України в закладах освіти
Додаток 5. Список корисних матеріалів Українського інституту
національної пам’яті
Вступ
6 грудня Україна відзначає День Збройних Сил відповідно до Постанови
Верховної Ради України від 19 жовтня 1993 року № 3528-XII.
Побудова армії як атрибута незалежної держави є необхідною складовою
державотворення. Тож після відновлення незалежності України було створено
відповідну законодавчу основу для формування Збройних Сил.
Становлення війська незалежної України відбувалося у складних умовах.
А 2014 рік став перевіркою на мужність, витривалість, вірність Військовій
присязі та відданість народу України в умовах військової агресії РФ проти
України. Також цей рік увійшов в історію як момент відродження української
армії. ЗСУ вступили в реальні бойові дії з добре озброєним і навченим ворогом.
Російська агресія проти України зумовила численні жертви й матеріальні
втрати. Для її відбиття мобілізувалося все українське суспільство, що виявилось,
зокрема, у широкому волонтерському русі на підтримку армії та припливу
добровольців. Була сформована низка нових частин, відповідно до нових вимог
перебудована структура управління. Сьогодні суттєве значення для підвищення
боєздатності Збройних Сил України мають поставки сучасної техніки з-за
кордону.
У боях за незалежність і територіальну цілісність України тисячі бійців
проявили себе героїчно. Завдяки підтримці громадянського суспільства вдалося за
короткий термін відновити боєздатність Збройних Сил.
Основні акценти під час організації та проведення заходів до Дня
Збройних Сил України – показати безперервність традиції українського війська
боротьби за свободу та державність, сформувати відчуття гордості за військову
спадщину й усвідомлення, що сучасна боротьба є продовженням багатовікової
історії опору, підкреслити звитяжні перемоги українців над московитами
(росіянами) у різні історичні періоди.
Радимо використати, зокрема, такі історичні приклади: Конотопська битва
1659 року, бої Армії УНР, переможні рейди УПА, сучасні звитяги ЗСУ (подано нижче), показувати історичну тяглість: від козаків до сучасних воїнів,
використати карти, схеми битв, відео- та фотоілюстрації, зробити акцент на
особистому внеску воїна: «Кожен із нас продовжує славу переможців».
Ключові тези
Збройні Сили України – це військове формування, на яке відповідно до
Конституції України покладаються оборона України, захист її суверенітету,
територіальної цілісності і недоторканності. Збройні Сили України забезпечують
стримування збройної агресії проти України та відсіч їй, охорону повітряного
простору держави та підводного простору у межах територіального моря України
у випадках, визначених законом, беруть участь у заходах, спрямованих на
боротьбу з тероризмом.
Україна має багатовіковий досвід перемог і звитяжних битв – від Орші
XVI століття до оборони і звільнення Київщини та Харківщини у 2022–2023
роках.
Перемоги українців руйнували міф про «непереможність росіян». Наші
воїни неодноразово доводили перевагу мужності та тактики над чисельною
перевагою ворога.
Ворог завжди був сильнішим кількісно, але українці перемагали завдяки
єдності, винахідливості та мужності.
Кожна перемога – доказ незламності українського духу. Від Виговського,
Петлюри, Шухевича – до сучасних командирів.
Сьогоднішня боротьба є продовженням історичного шляху. Ми – нащадки
переможців, і маємо завершити справу здобуттям остаточної свободи.
Ми можемо перемагати лише тоді, коли згуртовані і підтримуємо наше
військо. Більше того, допомагаючи нашій армії, ми стаємо співтворяцями
боротьби за незалежність України, а відтак і творцями власної долі та свого
майбутнього.
Історична довідка «Звитяжні перемоги Українського війська»
Московська експансія на територію України триває сотні років. У літопис
протистояння нашого народу цій агресії в різні історичні епохи – від Козацької
держави, Української Народної Республіки і до сьогодення – вписано багато
славних перемог української зброї над агресором, про які він намагається забути,
стерти з пам’яті та вилучити із книжок. Сміховинними виглядають на цьому фоні
розповіді про «непереможну» російську армію, яка століттями тільки те й робила,
що перемагала, однак чомусь раз за разом вирушала в походи, і раз за разом
поверталася розгромленою.
Битва під Оршею, 1514 рік
Служба ординським ханам підвищила Москву на фоні інших князівств
північного сходу Русі, надавши змогу їм почати експансію на сусідні території.
Цю політику вони назвали «збиранням земель», апелюючи до спадку Русі. Утім
загарбницькі амбіції не мали нічого спільного із спадком Києва. Він відродився після монгольської навали, проте вже не був самостійною державою, а українські
землі невдовзі увійшли до Великого Князівства Литовського (далі – ВКЛ).
Водночас наприкінці XV століття Московське князівство звільнилося, хоч і
формально, від ординської залежності, але продовжило загарбання чужих земель.
Захопивши незалежні Тверське, Ярославське й Ростовське князівства, а також
Новгородську та Псковську республіки, Московське князівство визначило
наступною ціллю Смоленськ і його землі.
А оскільки Смоленськ був у складі ВКЛ, то князівство й стало об’єктом
московської агресії. За 20 років, 1487–1508 роки, відбулося три московськолитовські війни. Вони завершувалися по-різному – десь московити здобували
перемоги, а десь зазнавали невдачі. У 1508-му ці держави підписали «вічний
мир», але вже через чотири роки московити порушили його, і наприкінці липня
1514-го захопили місто.
Після цього велике московське військо, два «корпуси» під проводом
воєвод Івана Челядніна та Михаїла Голіци-Булгакова, рушило вглиб ВКЛ.
Назустріч виступили об’єднані литовсько-польсько-руські (українські) війська на
чолі із князем Костянтином Острозьким.
Тогочасні польські джерела зауважують, що дізнавшись про невелику силу
польсько-литовського війська, московський князь Василь наказав Іванові
Челядніну «прогнати їх батогами як худобу». Московити, що розорювали східні
землі литовської держави, сконцентрувалися біля фортеці Орша на березі Дніпра.
Це військо було без піхоти й артилерії. Його головною силою були кінні
формування так званих «дітей боярських», більшість яких військовою справою
займались усе життя. Це була збройна еліта московського князівства.
7 вересня до Орші підійшли війська Костянтина Острозького. Наступного
дня відбулася битва, яка овіяла славою його військовий талант. Досі між
істориками точаться дискусії про чисельність армій, що зійшлися у битві біля
Орші. Тогочасні польські джерела оцінювали московське військо у 80 тисяч
вояків. Сучасні вчені ставлять це число під сумнів. Російські історики
применшують масштаби поразки і чисельність московитських військ аж до 12–15
тисяч. Водночас сучасний польський історик Томаш Кемпа оцінює чисельність
московських військ у 25 тисяч, а українські історики схиляються до 40 тисяч.
Коли Костянтин Острозький підійшов до Орші, його від ворога відділяв
Дніпро. Тож переправа через річку стала першим успіхом князя у тій битві. На
очах у московитів він переправив частину війська, а резерв із важкими гарматами
потайки перевіз в іншому місці й облаштував засідку.
Московити не атакували переправу. Їхня кіннота вишикувалася щільними
рядами, а її фланги нависали над військами Костянтина Острозького. Битва
розпочалася з атаки московитського полку «правої руки» проти лівого флангу
литовсько-польсько-руського війська.
Але доля бою вирішилася на іншому фланзі, де московитська кіннота
потрапила під обстріл артилерії. Як свідчать історичні джерела, частина
об’єднаного війська зімітувала відступ, заманюючи ворогів у пастку. А коли вдарили гармати, серед московитів розпочалася паніка і результат бою був
фактично вирішений.
Перемога, як відзначають історики, була досягнута завдяки військовому
таланту Костянтина Острозького – він вправно злагоджував підрозділи трьох
складових війська – кінноти, піхоти та артилерії, а також інженерну підтримку. А
в поразці московитів зіграли свою роль такі типові для них риси – погана
організація московського війська, самовпевненість воєвод і недооцінка
противника. Більше двох тисяч московитів потрапило у полон, серед них
командуючі московського війська Челяднін, Голіца, та понад тридцять інших
воєвод.
Перемога під Оршею врятувала Велике Князівство Литовське від
московської експансії. Битва стала одним із перших тріумфів у Східній Європі
нового на той час роду військ – артилерії.
Емблемою танкових військ України є лицарська латна рукавиця, що
тримає пірнач. У Збройних Сил України вона символізує перемогу в битві під
Оршею і свідчить, що танкові підрозділи ЗСУ є нащадками переможного
українського лицарства доби Середньовіччя. Обладунок є обов’язковими
елементом емблем наших сучасних танкових (важких механізованих) бригад.
З 24 серпня 2018 року 30-та окрема механізована бригада носить ім’я
Костянтина Острозького. На шевроні бригади тоді ж з’явився геральдичний знак
Острозького – «щит із острогою», скопійований із печатки князя.
Похід на Москву, 1618 рік
Бойові звитяги українців не закінчувалися глухою обороною проти ворога,
що переважає силами. Одним із прикладів успішної кампанії українців проти
московитів є спільний польсько-козацький похід 1618 року під проводом
видатного полководця, гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного. Хоча похід,
окрім слави української зброї, показав і велику «слабкість» українців, якою наш
ворог продовжує користуватися і сьогодні.
Московська держава початку XVІІ століття – суцільна криза. Отримавши
багаті землі зі своїх попередніх завоювань, країна застрягла в десятилітті хаосу та
політичних інтриг. Протягом двох десятиліть, з 1598 по 1618 рік, в Москві
змінилося кілька династій, відбувся голод і неймовірна кількість замовних
політичних вбивств. Це призвело до того, що в 1610 році право на московський
престол отримав польський принц з династії Ваза – Владислав.
Оскільки негаразди в Московії призводили і до проблем на прикордонні,
Річ Посполита вирішила закрити питання безпеки на північно-східному кордоні
держави. У 1617–1618 роках принц Владислав зібрав військо та рушив у похід на
Москву, аби посісти престол, що належав йому по праву. Під час цього походу
відбувся карколомний рейд 20-ти тисяч козаків на чолі з Петром Сагайдачним.
Рейд став найколоритнішою сторінкою козацьких дій на території Московії.
До табору Владислава в Тушино, що під Москвою, Петро КонашевичСагайдачний добирався не разом із польською армією, а паралельним шляхом.
Тому несподівано з’явившись під фортецею Лівни, козаки швидко взяли її штурмом, полонивши одного з командувачів обороною – Микиту Черкаського.
Через тиждень вони розпочали облогу фортеці Єлець, де зненацька заскочили
московське посольство, котре прямувало до кримських татар, щоб заручитися
їхньою підтримкою. Захопивши штурмом зовнішні стіни й острог, козаки змусили
захисників Єльця відступити до кремля, а тих, хто не встиг втекти за стіни,
полонили.
Тоді московити, пам’ятаючи, як в 1616 році до походу на Москву
Сагайдачний вступив до Київського братства і засвідчив захист козаками
православних українців, вирішили задіяти релігійний чинник. Розбиті московські
війська вислали на перемовини монахів, сподіваючись, що ті переконають козаків
відступити від Єльця. Сагайдачний погодився на перемовини, результатом яких
стало захоплення в полон воєвод і московського посла з дарами, які той віз. Так,
перш ніж приєднатися до Владислава в жовтні, Сагайдачний по дорозі захопив
кілька містечок і фортець регіону, розладнавши таким чином ворожий тил.
Полковник Дорошенко тим часом здійснив рейд Рязанщиною, захопивши й
знищивши фортецю Данков.
Штурм Москви тривав від третьої години ночі до світанку 11 жовтня.
Нападникам вдалося увірватись до міста з боку Арбатських воріт. Проте атака не
отримала належної підтримки й зупинилася. Польські підрозділи з невеликими
втратами відступили від міста, а московити затіяли переговори для затягування
часу.
Поки королевич Владислав місяць вів перемовини, загони запорожців
розорили Ярославський і Вологодський повіти, захопили Серпухов і взяли в
облогу Калугу. Рейд Конашевича-Сагайдачного до Калуги відкрив дорогу на
Москву. Тож цар Михайло Романов змушений був піти на підписання невигідного
для себе Деулінського перемир’я 11 грудня 1618 року. Воно ж стало найбільшим
успіхом Речі Посполитої, яка отримала білоруські й українські землі (Смоленську,
Чернігівську та Новгород-Сіверську, всього 29 міст), втрачені в попередніх
війнах. Король Речі Посполитої офіційно зберіг право зайняти московський трон,
а цар Михайло Романов відмовився від титулів князя Чернігівського, Сіверського,
Смоленського та Лівонії.
Постать же Петра Конашевича-Сагайдачного залишається винятковою у
військовій історії України. Сьогодні його ім’я носить Національна академія
Сухопутних військ, 38-ма окрема бригада морської піхоти, а також фрегат ВМС
України, який у березні 2022 року затопили задля захисту гавані Миколаєва та
уникнення захоплення ворогом.
Конотопська битва, 1659 рік
Після смерті Богдана Хмельницького (1657 рік) Україна переживала період
нестабільності, названий істориками Руїною. Московське царство прагнуло
скористатися ситуацією. Декларативно підтримуючи українського гетьмана Івана
Виговського, Москва сконцентрувала військо на прикордонних землях і
відправила посла до полтавського полковника Мартина Пушкаря, який порозумівся з кошовим отаманом Запорозької Січі Яковом Барабашем і мріяв
здобути гетьманську булаву за підтримки царя.
Виговський придушив повстання Пушкаря і Барабаша, кількість жертв
якого фахівці оцінюють майже в 50 тисяч чоловік. Тим часом московський уряд і
надалі втручався у внутрішні справи Гетьманщини, не дотримувався
Переяславських статей 1654-го й зазіхав на землі південно-східної Білорусі,
завойовані Військом Запорозьким. Восени 1658-го, після того, як Виговський
уклав із поляками Гадяцький договір (передбачалося, що Україна отримає
рівноправне місце у Речі Посполитій поряд із Польщею та Литвою), Московія
перейшла до збройного вторгнення.
Армія білгородського воєводи Григорія Ромодановського з’єдналася з
ворогами Виговського – Іваном Безпалим (у листопаді 1658-го його проголосили
наказним гетьманом), осавулом Вороньком і запорожцями кошового Якова
Барабаша – та захопила Миргород, Лубни, Пирятин. Ворогів вибили з України
наприкінці 1658-го. Пропозицію боярина Олексія Трубецького про переговори
Іван Виговський відкинув, саркастично зауваживши, що вкрай небезпечно
зустрічатися з боярами – можна й голову втратити.
Навесні 1659-го в Україну вторглася московська армія під командуванням
Олексія Трубецького, Григорія Ромодановського і Семена Пожарського (сучасні
дослідники стверджують, що вона налічувала 50 тисяч). Московити зруйнували
Срібне, Борзну, передмістя Ніжина, однак застрягли під Конотопом, облогу якого
розпочали 21 квітня. 5-тисячний козацький загін ніжинського полковника
Григорія Гуляницького понад два місяці героїчно тримав оборону, що дало змогу
Івану Виговському мобілізувати українське військо (16 тисяч) і залучити наймані
загони іноземців (кілька тисяч із Польщі, Молдавії, Валахії, Трансільванії) і 30-
тисячне військо кримського хана Мухаммед-Гірея ІV.
4 липня 1659-го Виговський розбив передовий загін московської армії біля
села Шаповалівка і підступив до Конотопа.
Вирішальна битва розпочалася 7 липня, коли гетьман з маршу атакував
Трубецького і раптовим ударом захопив велику кількість коней. Наступного дня
навздогін за Виговським рушила 30-тисячна кіннота Семена Пожарського, який
переправився через річку Соснівку й отаборився. Тим часом непомічений ворогом
загін Степана Гуляницького зруйнував переправу і загатив річку. Вранці 9 липня
козаки атакували табір Пожарського, після чого імітували відступ. А коли ворог
залишив табір і опинився у вузькому яру, із засідки нанесли потужний удар
загони кримських татар. Московське військо було оточене і майже все знищене за
один день.
Вважається, що в Конотопській битві загинуло до 30 тисяч московитів, ще
15 тисяч потрапили в полон (у тому числі сам Пожарський і десятки знатних
воєвод). Трубецькой спішно зняв облогу міста і ввечері почав відступ. Козаки й
татари переслідували втікачів аж до московського кордону. Трубецькой дивом
уник полону, хоча й отримав два поранення. Були втрачені артилерія, скарбниця,
обоз, бойові знамена.
«Цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654 і 1655 років,
загинув за один день, і вже ніколи після того цар московський не був у змозі
вивести в поле такого блискучого війська, – із сумом констатував російський
історик Сергій Соловйов. – У жалобній одежі вийшов цар Олексій Михайлович до
народу й жах охопив Москву… Після здобуття стількох міст, взяття литовської
столиці Москва затремтіла за власну безпеку; у серпні з наказу царя люди всіх
станів поспішали на земляні роботи для укріплення Москви. Сам цар з боярами
раз-у-раз приходив дивитися на ці роботи. Мешканці околиць з родинами й
майном наповнили Москву, пішла чутка, що цар виїздить за Волгу, за Ярославль».
Кримська операція, 1918 рік
Не дивлячись на те, наскільки важкими для українців видалися визвольні
змагання 1917–1921 років, цей період подарував історії України найвидатніших
полководців, які при обмежених ресурсах і у важких умовах здобували визначні
перемоги над сильнішим суперником. Одним із таких командувачів був
полковник Петро Болбочан, що увічнив своє ім’я зухвалим походом у Крим.
На початку 1918 року ситуація для Української Народної Республіки була
геть кепською. Війська більшовицької Радянської Росії окуповували українські
території і зрештою прорвалися до Києва. Тим часом у Бресті тривали переговори
між країнами Четверного союзу, більшовиками і представниками УНР.
На словах більшовики заявляли про право на самовизначення для всіх
народів, які перебували у складі колишньої Російської імперії. На ділі ж
затягували переговори, як могли, намагаючись силою встановити совєцьку владу
в Україні, Білорусі та країнах Балтії. На початку лютого 1918-го радянські війська
захопили Києв після кількаденних артилерійських обстрілів міста.
Після підписання мирної угоди з Центральними державами в Бресті,
українське командування планувало ще до підходу австро-німецьких військ
зайняти Крим (що формально не належав до УНР) і взяти під контроль
Чорноморський флот.
10 квітня 1918-го з частин Запорізької дивізії сформували Кримську групу
на чолі з полковником Петром Болбочаном, яка й вирушила до Кримського
півострова. Вона мала випередити німців (15-та ландверська дивізія генерала фон
Коша наступала слідом за групою Болбочана) і заволодіти Таврійським
півостровом раніше за союзників.
18 квітня армія УНР взяла Мелітополь, здолавши оборону червоних.
Українці продовжували насідати на більшовиків, 21 квітня зайняли
Новоолексіївку і блискавичною операцією вночі захопили переправи через
Сиваш. Загін на чолі із сотником Зілинським на мотодрезинах проскочив
замінований міст, розігнав найближчу охорону і під прикриттям бронепоїздів
Семена Лощенка та Павла Шандрука деактивував вибухівку. Наслідком стрімкого
наступу стала деморалізація більшовицького війська: ворог покинув позиції і
панічно відступив. У групі Зілинського не загинув жоден вояк.
Аби не дати противнику отямитись, Петро Болбочан не став очікувати
підходу основних сил і продовжив переслідування більшовиків. Надвечір наступного дня Кримська група розбила більшовицький заслін під Джанкоєм,
вузловою станцією на півночі півострова, і увійшла в місто, вже зайняте німцями.
До групи Болбочана почали приєднуватися кримськотатарські повстанці.
24 квітня українські загони зайняли Сімферополь, наступного дня – Бахчисарай. А
кінний полк гайдамаків імені Костя Гордієнка на чолі з полковником Всеволодом
Петрівим гірськими стежками просувався у напрямку Севастополя і 28 квітня
розпочав на підходах до міста бої з більшовиками. 29 квітня Чорноморський флот
підняв український прапор та оголосив про підпорядкування уряду в Києві.
Однак ці успіхи загострили відносини із союзниками. 26 квітня німецька
дивізія оточила всі місця дислокації українських військ у Сімферополі та
ультимативно вимагала від Петра Болбочана негайно скласти зброю і виїхати з
Криму. Після напружених перемовин Кримська група залишила півострів і зі
зброєю, знаменами та значною частиною захопленого майна передислокувалася
до околиць Мелітополя.
Кримський похід виявив блискучий талант полковника Петра Болбочана і
став тріумфом українського війська, однією з найдраматичніших сторінок нашої
історії.
Перший зимовий похід Армії УНР, 1919–1920 роки
Наприкінці листопада 1919 року Армія УНР опинилася у безвиході в так
званому «трикутнику смерті» між Любарем, Чорториєю та Мирополем в оточенні
трьох ворожих армій: Червоної, Добровольчої та польської. Епідемія тифу суттєво
підкошувала боєздатність підрозділів, а уряди Антанти не пропускали до УНР
закуплені за кордоном ліки. За таких умов 4–6 грудня в Новій Чорториї відбулася
військова нарада. Василь Тютюнник, командувач Дієвої армії УНР, запропонував
пройти рейдом українською територією, окупованою білими та червоними, а
навесні підняти повстання.
На початку походу налічувалося близько 5000 осіб, безпосередньо бойовий
склад – 2000 багнетів, 1000 шабель і 14 гармат. Половина загальної кількості
складали нестройові частини, штаби, обози.
Очолив Перший зимовий похід Михайло Омелянович-Павленко. Також у
ньому взяли участь Юрко Тютюнник, Михайло Білинський, Всеволод Петрів,
Марко Безручко, Петро Дяченко, Олександр Загродський, Степан Самійленко,
Панас Феденко та інші. Василь Тютюнник піти в похід не зміг – хворий на тиф,
він був евакуйований до Рівного, де невдовзі помер. Відмовився від участі в
поході і солідарний з галичанами Євген Коновалець та Корпус Січових Стрільців.
Спочатку об’єднана армія УНР вирушила тилами Добровольчої Армії
Антона Денікіна в напрямку Козятина – Гайсина – Вінниці – Хмільника, а далі
взяла курс на Київщину.
Для денікінців поява в їхньому тилу регулярних українських частин
викликала паніку.
Для посилення психологічного впливу заступник ОмеляновичаПавленка Юрко Тютюнник надіслав по лінії до Одеси та Катеринослава (нині –
Дніпро) телеграму: «16 грудня 1919 року. Усім представникам денікінської влади,
усім командирам військових частин. З наказу Головного Отамана військ Української Народної Республіки я з частиною республіканських військ,
прорвавши фронт, вийшов у тил Денікінської армії для об’єднання повстанців з
метою остаточної ліквідації усіх адміністративних і військових установ,
створених Денікіним в Україні. Військовим частинам Добровольчої Армії у
дводобовий термін наказую або від’їхати на Дон, або перейти на бік
республіканської влади України. Представникам Денікінської влади наказую
залишити Україну. Тим, хто не виконає наказу, – смерть. Командуючий
Київською групою військ отаман Тютюнник Юрко».
За місяць Україну практично звільнили від залишків Добровольчої Армії
Денікіна, пришвидшивши її остаточну ліквідацію.
Крім того, учасники походу організували друк листівок, які поширювалися
по всій Україні, чим викликали неабияке патріотичне піднесення серед місцевого
населення.
Маневруючи у ворожих тилах, бійці Української Армії, двічі проривали
більшовицький фронт, провівши низку бойових операцій, наскоків, руйнування
ворожих установ і засобів комунікації, здобувши кількадесят міст і містечок,
захопивши тисячі полонених, в тому числі штаби трьох червоних дивізій. Основні
бої відбулися під Липовцями, Жашковом, Уманню, Каневом, Черкасами, Смілою,
Золотоношею, Ольвіополем, Голованівськом, Гайсином, Вознесенськом,
Ананьївом і Балтою. До походу приєдналися повстанча група отамана ГулогоГуленка, кінна бригада сотника Шепаровича та інші частини зі складу УГА.
3–4 травня 1920 року рейдуюча Українська Армія перевела остаточний
прорив більшовицького фронту в районі Тульчин–Ямпіль і повернулася до
Ямполя, з’єднавшись з іншими частинами Армії УНР, що разом з поляками,
звільняли Україну. А 8 травня Армія УНР разом із польськими військами
пройшла урочистим парадом київським Хрещатиком.
Бойовий склад Дієвої армії УНР Зимового походу на 6 травня 1920 року
налічував 4319 осіб, 2100 багнетів і 580 шабель, 81 кулемет, 12 гармат. Усіх
учасників, що повернулися, нагородили орденом Залізного Хреста.
Перший зимовий похід, без перебільшення, став найгероїчнішою
сторінкою воєнної історії часів Української революції. Армія, якій загрожувало
цілковите знищення, не лише була збережена, а й виконала намічену операцію;
дух війська, пригноблений невдачами осені 1919 року, знову піднявся. Вперше
українська армія застосувала партизанські методи боротьби, до того ж із ворогом,
який значно перевищував чисельністю та озброєністю. Згодом цей досвід успішно
застосовувала Українська Повстанська Армія.
Зимовий похід сприяв такому піднесенню національної свідомості
українства, що більшовикам довелося змінити тактику, підтримавши НЕП та
політику українізації, а це своєю чергою спричинилося до розвитку української
культури, знаного як українське відродження 1920-х років.
Нині пам’ять про Лицарів Зимового Походу повертається в суспільну
свідомість. Це ім’я з серпня 2019 року носить 28-а окрема механізована бригада
Сухопутних військ ЗСУ. На Одещині у місті Ананьїв відкрито перший в Україні
пам’ятник із зображенням Залізного Хреста Лицарів Зимового Походу.
ОУН / боротьба УПА
Попри всі звитяги українського війська у Другу світову українці входили
без власної держави. Діяльність ОУН та УПА була важливою для підтримки
самого існування ідеї української державності. Коли у 1939 році СРСР захопив
Західну Україну, це стало для ОУН поштовхом активніше думати про поширення
своєї ідеї на східні та південні землі. Вже тоді організація надсилала на радянську
територію своїх агентів, щоб створювати осередки й вести пропаганду. Після 2-го
Великого збору ОУН розпочалась діяльність зі створення похідних груп, що мали
відправитися на територію поза межами діяльності ОУН/УПА для розширення її
фронту.
Для цього напередодні німецько-радянської війни Провід ОУН сформував
з охочих йти на Схід чотири «похідні групи», які мали рухатися відразу за
німецькими військами й встановлювати українську владу до приходу окупаційної
адміністрації Райху.
Північна похідна група (провідник – Дмитро Мирон), яка мала рухатися за
маршрутом Ковель – Луцьк – Рівне – Житомир – Київ, вирушила з міста Холм.
Середню похідну групу (провідник – Микола Лемик) організували в
Перемишлі, звідки вона вирушила на Львів, а потім за маршрутом Тернопіль –
Проскурів (нині – Хмельницький) – Вінниця – Фастів – Київ – Полтава – Харків.
Шлях Південної похідної групи (провідник – Тимофій Семчишин) з міста
Сянок пролягав через Дрогобич – Стрий – Проскурів – Вінницю –
Дніпропетровськ (нині – Дніпро) на Одесу, Крим і Донбас.
Існувала ще четверта група, яка під керівництвом Ріхарда Ярого мала йти з
Румунії на Причорномор’я. Загальна кількість учасників бандерівських похідних
груп на початковому етапі війни налічувала 600—700 осіб, а до грудня 1941 року
на Схід пішло 1—1,5 тис. людей.
До початку серпня 1941 року бандерівцям вдалося організувати
адміністрації в 187 зі 200 районів Західної України та у 26 районах
Правобережжя, зокрема в Житомирській області й на заході Київщини
(Бишівський та Макарівський райони). У Житомирі, Вінниці та Кам’янціПодільському постали обласні управи.
У передмісті Львова зібралася перша підпільна конференція ОУН(б) і
постановила знову перевести організацію в підпілля. Члени Проводу під
керівництвом «урядуючого» провідника Миколи Лебедя констатували вороже
ставлення Німеччини до незалежності України, але вирішили обмежитися
антинацистською пропагандою без відкритих збройних виступів проти нових
окупантів. Потрібен був час, щоб відновити зріділі після арештів лави й
законспірувати структуру. Було вирішено влаштовуватися в усі легальні установи,
спілки, газети, культурні й освітні заклади, поліційні формування, щоб впливати
на ситуацію «із середини».
Однак 15 вересня Головне управління імперської безпеки Німеччини
видало наказ про арешт кількох десятків провідників та активних членів ОУН(б).
Поліція безпеки й СД (Зіпо-СД) арештувала націоналістів, що відкрито
працювали в Західній Україні.
Перехід організації в підпілля в різних регіонах завершився до лютого –
березня 1942 року. Тоді ж почався наступний етап боротьби. Донесення
німецьких спецслужб з окупованих територій України відзначили радикалізацію
антинацистської діяльності ОУН(б). Резолюції конференції свідчили, що ОУН
вважала себе в стані війни з гітлерівською Німеччиною, хоча Радянський Союз і
залишався ворогом № 1. Микола Лебедь та інші провідники очікували, що в ході
виснажливої війни на Східному фронті обидва супротивники вичерпають ресурси
та ослабнуть, що призведе до революційної ситуації, якою зможе скористатися
ОУН, щоб здобути владу Україні. Готуючись до майбутнього збройного виступу,
організація розгортала штаби, планувала провести облік військових фахівців,
зброї, спорядження, навчання військовій справі тощо.
Щодо боротьби у Центрі й Сході України, Дмитро Мирон і Зиновій Матла
наголошували на потребі акцентувати на наддніпрянських коренях українського
націоналізму, щоб здобути підтримку тамтешнього населення.
З серпня 1943 року німецькі війська під натиском Червоної армії
відкотилися у західному напрямку. У Лівобережну Україну поступово
повертається комуністичний режим. Частина оунівців залишила східне підпілля й
перебралася на Захід України, щоб перечекати прохід лінії фронту там, де
організація міцніша. Евакуйовані з Дніпропетровщини члени тамтешнього
крайового проводу займалися формуванням загонів УПА у Холодному Яру
(Чигиринський район) та у Чорному лісі (Знам’янський район). Загін УПА
«Граніт» Андрія Шеремети‑«Снігового» в грудні 1943 – лютому 1944 років
існував на теренах Підвисоцького району Кіровоградщини, Голованівського,
Грушківського районів Одеської області.
Відділи УПА з групи «Богун» УПА-Північ, які ходили Поділлям, в грудні
1943 року об’єднали в рейдову групу «Кодак». У січні – лютому 1943-го на базі
групи була створена генеральна військова округа УПА-Південь, командувати
якою призначили колишнього крайового провідника ПівдСУЗ Василя
Кука‑«Лемеша».
З поверненням радянської влади за підпілля ОУН взялися органи
СМЕРШу та НКДБ.
Найбільшим зіткненням УПА з внутрішніми військами НКВД стали
бої у Кременецьких лісах навколо урочища Гурби (поблизу села Антонівці) на
межі Рівненщини й Тернопільщини навесні 1944 року. Тоді 3–4 тисячі бійців
прорвалися з понад 15-тисячного оточення радянських солдатів.
Сили внутрішніх військ НКВД, за повідомленням УПА, були в декілька
разів більшими. До складу цього угрупування входили 4 бригади внутрішніх
військ НКВД, полк кінноти, 15 легких танків, до того ж використовувалась авіація
(три літаки з 6-го штурмового авіаполку НКВД), бронепоїзд, залучалися фронтові
частини. Перед військами НКВД стояло завдання повністю оточити й знищити
південну групу УПА, очистити місцеві ліси від повстанців.
У квітні 1944-го розвідка НКВД помітила велику концентрацію
повстанських підрозділів у Кременецьких лісах. 21 квітня чотири бригади
Внутрішніх військ і кавалерійський полк за підтримки танків і штурмових літаків
взяли ліс у кільце. В оточенні опинилося шість куренів УПА і велике з’єднання
«Холодний Яр». Крім того, в лісі переховувалися цивільні, які втікали від
совєцьких репресій або були мобілізовані до повстанських лав (біля тисячі осіб).
Повстанці вирили окопи й облаштували позиційну оборону за фронтовою
тактикою (в умовах партизанської війни це було явищем винятковим).
21–27 квітня відбулося 26 зіткнень із НКВДистами. Деякі бої тривали по 8
– 11 годин. Та найбільший стався під Гурбами 24 квітня. Командувач відділами
УПА Петро Олійник – «Роман» дав наказ на прорив. Ціною великих втрат серед
бійців, а також артилерії, зброї і спорядження повстанці вирвалися з пастки. Тоді
загинуло до 400 бійців УПА й цивільних, та кілька сотень енкаведистів.
Від 1944 року й до кінця Другої світової війни більшість осередків
націоналістичного підпілля, заснованих за німецької окупації, були розгромлені.
Але національно-визвольна боротьба у цих краях не згасла.
Головний військовий штаб УПА і Провід ОУН вважав одним із чинників
своєї перемоги закріплення в Центральній і Східній Україні. Тому відділи УПАПівніч і УПА-Південь в 1944–1945 роках продовжували здійснювати рейди в
Житомирську, Київську, Кам’янець-Подільську й Вінницьку області, а в регіонах
Правобережної України знову сформували підпільну мережу.
Бійці ОУН боролися за незалежність Україні й в центральних регіонах
країни до середини 1950-х років, допоки осередок опору совєцькій владі лишався
у західних областях. Вінницького окружного провідника Йосипа
Демчука‑«Лугового» МДБ заарештувало в 1951 році у Вінниці. У 1952 році в
Ставищенському районі Київської області емдебісти захопили в полон боївку
ОУН Михайла Кріси–«Кобзаря». Останніх бійців ОУН Житомирщини
Володимира Кудру‑«Романа» і Олександра Усача–«Лиса» органи КДБ знищили в
Коростенському районі в 1955 році лише після 10-‑годинного бою.
Стратегічні наступальні операції (вересень – грудень 2022 року)
У лютому 2014 року Російська Федерація розв’язала збройну агресію
проти України – розпочалася Війна за Незалежність. Ворог окупував Автономну
Республіку Крим і Севастополь, окремі райони Донецької та Луганської областей.
Тоді, у 2014 році Збройні Сили України, підкріплені добровольцями, зупинили
просування окупації, звільнили від загарбників частину захоплених територій.
Широкомасштабне вторгнення РФ 24 лютого 2022 року принесло війну на
всю територію України. У спротиві російському агресору Український народ
продемонстрував світові приклади мужності, стійкості, сміливості, кмітливості та
єдності перед жорстоким ворогом, що чисельно переважає.
Після успішних оборонних операцій 2022 року, коли були звільнені з-під
російської окупації Київщина, Чернігівщина, Житомирщина і Сумщина (лютий–
квітень), а також острів Зміїний (липень), у серпні того ж року розпочалися
стратегічні Харківська та Херсонська наступальні операції.
Харківська наступальна операція.
На Слобожанщині 6 вересня наші
сили спрямували основний удар Балаклію, Куп’янськ та Ізюм – міста, які були
головними логістичними центрами окупантів. 8 вересня український прапор
замайорів над Балаклією, 10 вересня – над Куп’янськом та Ізюмом. 12 вересня
українські війська зайшли на територію міста Святогірська на півночі Донецької
області. Експерти Американського інституту вивчення війни назвали звільнення
Ізюма найбільшим військовим досягненням України після перемоги в битві за
Київ.
У ході цієї операції були повністю розгромлені підрозділи самарського і
башкирського СОБР Росгвардії, 237-й гвардійський десантно-штурмовий полк,
інші підрозділи армії окупантів.
У середині жовтня ворог закріпився на рубежі Сватове – Кремінна. На той
момент наші сили звільнили на Харківщині до 500 населених пунктів.
Херсонська наступальна операція.
З 29 серпня до 23 вересня українські
війська вийшли на адміністративний кордон з Херсонською та
Дніпропетровською областями й розпочали створення плацдарму для просування.
В листопаді підрозділи Сил оборони України вийшли на правий берег річки
Дніпро, рашисти ж відійшли на лівобережжя. Завдяки успішному проведенню
цієї операції Україна звільнила від загарбника Херсон і ще понад 200 населених
пунктів.
Резюме.
Отже, ми бачимо – і в обороні проти переважаючих сил
противника, як під Конотопом, так і в наступальних операціях, як під час походів
на Москву чи Крим, українські війська здобували і здобували перемогу за
перемогою, користуючись кращою підготовкою і злагодженістю. І навіть в часи,
коли існування української держави було під питанням, українські воїни
продовжували боротьбу – рейдами на кшталт Першого Зимового походу чи
багаторазовими походами боївок УПА на Схід України.
Рекомендовані форми і методи організації навчання до Дня ЗСУ на
основі запропонованих матеріалів для учнів середньої та старшої школи
закладів освіти.
1. «Бойовий кластер» – скласти історичні блок-схеми на 1 сторінку до
кожної битви (графічно / геометричними фігурами / з допомогою піктограм
представити інформацію про причини бою, його учасників, розстановку сил,
перебіг події та наслідки).
2. «Історичні паралелі» – за технологією «фіш боун» дослідити та
порівняти події (варіанти для порівняння: битви між собою або битва із минулих
епох і битва сучасної Війни за Незалежність України).
3. Пазли «Реальна історія» – роздруковані фабули боїв розділити на
фрагменти (умовно пазли). Завдання: зібрати із пазлів повні картини битв.
4. «Героїка» – дослідивши представлені битви, доповнити їх
інформацією про героїв і героїнь.
5. «ТойХтоВедеВійсько» – за технологією веббінгу (створення
асоціативних зв’язків) опрацювати та охарактеризувати згаданих історичних
постатей, які очолювали / брали участь у звитяжних битвах.
6. «На перетині світів» – розробивши синхроністичну таблицю, вписати
згадані битви у контекст періоду (загальноукраїнський та європейський).
Детальна інформація за покликанням https://dvnzchgek.edu.ua/sites/dvnzchgek.edu.ua/files/inline-files/metodichni-rekomendacii-do-vidznachennya-v-zakladakh-osviti-dnya-zbroynikh-sil-ukraini.pdf
Коментарі
Дописати коментар